УДК i338.24

А. І. Іванова1

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

АНАЛІЗ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Статтю присвячено аналізу основних понять сфери стратегічного планування іннова­цій­ної діяльності. Уточнено поняття «стратегічне планування», «інновації», «інноваційна діяль­ність». Виокремлено і доповнено етапи стратегічного планування, запропоновано класи­фі­ка­цію поняття «інновація» і структурно-логічну схему взаємозв’язку понять «інноваційний процес», «інновації», «інноваційна діяльність».

Ключові слова: стратегічне планування, стратегічні напрями розвитку, інновації, інноваційний процес, інноваційна діяльність.

Статья посвящена анализу основных понятий сферы стратегического планирования ин­нова­ционной деятельности. Уточнены понятия «стратегическое планирование», «иннова­ции», «ин­нова­ционная деятельность». Определены и дополнены этапы стратегического пла­ни­рования, предложена классификация понятия «инновация» и структурно-логическая схема взаимосвязи понятий «инновационный процесс», «инновации», «инновационная дея­тель­ность».

Ключевые слова: стратегическое планирование, стратегические направления развития, инно­вации, инновационный процесс, инновационная деятельность.

The article is devoted to analysis of the main notions in the sphere of strategic planning of inno­vative activity. The definitions of strategic planning, innovations, innovative activity are specified. The stages of strategic planning are singled out and completed. The classification of the definitions of innovations and structurally ordered scheme of correlation between innovative process, inno­vations and innovative activity are given.

Keywords: strategic planning, strategic directions of development, innovations, innovative process, innovative activity.

Ефективність господарської діяльності в сучасних умовах залежить від здат­нос­ті субєктів господарювання враховувати і передбачати зміну багатьох фак­то­рів зовнішнього і внутрішнього середовища, що мають стохастичний і дина­міч­ний характер. Одними з найважливіших внутрішніх факторів є економічний потенціал субєкта господарювання, гнучкість і адаптивність його системи до конюнктурних змін, що досягається безперервним удосконаленням на іннова­цій­ній основі усіх виробничо-господарських процесів. Це зумовлює посилення ролі і значення планування інноваційної діяльності підприємства у тактичному і стратегічному вимірі.

Важливість здійснення стратегічного планування була усвідомлена ще в сере­ди­ні ХХ століття основоположниками науки стратегічного управління І. Ансоф­фом, Ж. Бовером і розвинута їх послідовниками П. Друкером, Г. Мінцбергом, Дж. Стрік­лен­дом та А. А. Томпсоном. Активною розробкою категорійного апа­ра­ту і прак­тич­ного інструментарію стратегічного планування займалися Ф. Ф. Без­дудний, З. В. Боб­рова, О. С. Віханський, О. М. Гірняк, С. Б. Довбня, Е. А. Зінь, І. Г. Іоффе, О. Є. Кузь­мін, П. П. Лазановський, А. М. Ліберман, О. Г. Мельник, АОНай­дов­ська, І. В.Несторишен, О. О. Орлов, Т. В. Паливода, Е. Н. Пекшева, ТБ. По­ляк, Г. М. Тарасюк, Л. І. Шваб, Л. А. Швайка та інші. Серед західних учених слід згадати Р. Акофа, Х. Віссема, М. Портера, М. Х. Мескона, М. Альберта, Ф. Хе­доурі, Т. Пітерса, Р. Уотермана, М. Вудкока, Д. Френсиса.

Незважаючи на значну кількість наукових досліджень за даною проблемою, серед науковців досі не існує єдності щодо розуміння сутності основних понять. Зокрема, потребують уточнення визначення стратегічного планування, іннова­цій­ної діяльності в цілому і його об’єкта (інновацій) зокрема, досі невирішеним залишається питання співвідношення інноваційної діяльності, інноваційного про­­цесу та інновацій. Водночас уточнення і розвиток категорійного апарату стра­те­гічного планування інноваційної діяльності сприятиме усвідомленню сутності даного процесу, що сприятиме розробці методичних і практичних ре­комендацій і впровадженню цього виду планування в діяльність вітчизняних суб’єктів господарювання на рівні підприємств, галузей і країни в цілому.

Стратегічне планування в науковій літературі розглядається як діяльність щодо формування цілей та стратегій шляхом зіставлення наявних ресурсів із зовнішніми можливостями, які будуть використані для досягнення цілей, або як процес прийняття управлінських рішень стосовно цільових орієнтирів та роз­по­ді­лу ресурсів. Водночас в економічній думці не існує єдиного підходу до визна­чен­ня сутності стратегічного планування, про що свідчить численна кількість визначень даного поняття у вітчизняній і закордонній літературі. У працях нау­ков­ців стратегічне планування тісно пов’язане з терміном «стратегічне управ­ління». Ряд учених вважають стратегічне планування похідним від стратегічного управління. Деякі вчені (М. Портер, Р. Акофф, І. Ансофф, З. Шершньова) роз­гля­дають стратегічне планування як етап становлення науки стратегічного управління, вважаючи стратегічне управління досконалішим інструментом ме­не­джменту економічної системи, ніж стратегічне планування. Ми погоджуємося з Л. М. Швець, яка вважає стратегічне планування основою стратегічного уп­рав­ління і наголошує на тому, що «процес стратегічного планування посідає центральне місце в системі стратегічного управління» [16, с. 148].

На нашу думку, найбільш повним є розуміння стратегічного планування як визначення шляхів досягнення стратегічних цілей. Вважаємо, що визначення стратегічних напрямів розвитку є основним завданням стратегічного плану­ван­ня, у той час як узгодження можливостей суб’єкта і зовнішніх умов, формалізація рішень і підготовка відповідних документів є похідними завданнями, що реа­лі­зуються у процесі стратегічного планування. На нашу думку, стратегічне плану­ван­ня – це специфічний вид діяльності у сфері стратегічного управління, що передбачає визначення стратегічних напрямів розвитку і шляхів досягнення поставлених стратегічних цілей з урахуванням внутрішнього потенціалу і май­бут­ніх змін зовнішніх умов функціонування суб’єкта господарювання.

Стратегічному плануванню притаманні усі функції, що властиві плануванню взагалі, тобто: наукове обґрунтування майбутніх економічних цілей розвитку суб’єкта господарювання, вибір найкращих способів досягнення цілей; розпо­діль­но-регулятивна, координаційна, інтегративна функції. До специфічних функ­цій стратегічного планування варто віднести методологічну функцію, функцію адап­та­ції до зовнішнього середовища, функцію організаційних змін, інноваційну функцію. Зокрема, інноваційна функція стратегічного планування полягає у спря­мо­ваності останнього на якісні зміни параметрів системи з метою досяг­нення стійкого розвитку і відповідності новим умовам функціонування у май­бут­ньому. Дотримуючись широкого підходу до трактування інновацій та іннова­ційної діяльності, стверджуємо, що стратегічне планування, яке передбачає якісні зміни внутрішніх параметрів системи, завжди несе в собі елемент інноваційності.

Процес стратегічного планування передбачає здійснення ряду процедур, які утворюють сукупність етапів стратегічного планування, основними з яких є ана­лі­тичний етап, цілевстановлення, розробка стратегій, контроль реалізації страте­гічного плану та оцінка. Прихильники цільового методу планування (С. Ф. Покропивний, П. В. Забєлін, А. І. Ільїн, Л. Кінг, Д. Кліланд, А. А. Том­п­сон, А. Дж. Стрікленд) початковим етапом стратегічного планування вважають цілевстановлення, тоді як послідовники методу планування за можливостями (О. С. Ві­ха­нський, В. Г. Герасимчук, М. І. Круглов) значну увагу приділяють ана­літичному етапу вивчення потужностей і можливостей суб’єкта господа­рю­вання. С. Ф. Покропивним [6, с. 320] запропоновано ітеративну модель процесу стратегічного планування, що базується на сценарному принципі «ifthen».

Відповідно до вказаних підходів вчені дотримуються послідовності етапів стратегічного планування від встановлення цілей або від аналізу поточної ситуації. Проте, на нашу думку, наведені підходи пристосовані до невеликих суб’єктів господарювання, наприклад недиверсифікованих підприємств, розта­шо­ваних в одному регіоні. При здійсненні стратегічного планування диверси­фі­кованих за продуктовою, географічною або іншими ознаками суб’єктів господа­рю­вання необхідно вводити додатковий етап планування, у процесі якого визначаються стратегічні напрями розвитку, з урахуванням яких встанов­люють­ся стратегічні цілі і аналізується поточний стан суб’єкта господарювання. Тоді процес стратегічного планування матиме такий вигляд (рис. 1):


Рис. 1. Етапи стратегічного планування [розроблено автором]


Сукупність процедур у системі стратегічного планування було поділено на ві­сім етапів: інформаційне забезпечення, визначення стратегічних напрямів роз­витку, цілевстановлення, аналіз поточної ситуації, розробка стратегії, розробка стратегічних планів і програм, контроль реалізації стратегічного плану, оцінка ефективності стратегічного планування. Кожен з етапів має свою мету і зав­дан­ня, інструменти і технології виконання, але всі вони покликані забезпечити здійснення ефективного стратегічного планування, що сприятиме досягненню стій­кого розвитку суб’єкта господарювання у майбутньому.

Необхідність досягнення стійкого розвитку зумовлена зростанням конку­ренції, посиленим негативним впливом деформованого екологічного середо­ви­ща на діяль­ність суб’єктів господарювання і життя людей. У зв’язку з цим вва­жаємо оче­вид­ним, що стратегічне планування повинно мати інноваційну направленість. Досягнення і підтримання конкурентоспроможності суб’єкта господарювання у стратегічному вимірі на сьогодні можливе лише за умови системного, безперервного і ефективного планування інноваційних заходів. У зв’язку з цим доцільно визначити сутність і зміст інноваційної діяльності як предмета стратегічного планування.

Поняття «інновація» походить від англійського «innovation» і в перек­ла­ді оз­начає «нововведення», «новаторство», «новація», а також «нова ідея». Перші два поняття відображають процес винайдення нового або впро­вадження у практику нових ідей, товарів тощо, тоді як останні відображають результат процесу ство­рен­ня нових ідей, товарів тощо. Така неоднозначність перекладу поняття «інно­ва­ція» спричинила розбіжності у трактуванні даного терміна. У працях ряду вчених поняття «нововведення», «новаторство», «новація», «інновація» ототож­нюють­ся. Так, М. Лапін [8] визначає і «нововведення», і «інновацію» як ком­плекс­ний процес створення, поширення нового практичного засобу для нової або кращого задоволення вже відомої потреби людей. Однак, на думку П. В. Кон­стан­тинова [7] і О. В. Фурсіної [13], ці терміни є різними за своєю сутністю, хоча їх об’єднує те, що вони означають розвиток, оновлення.

Серед західних учених також немає єдиної думки щодо сутності і відмінності понять «нововведення» та «інновація». П. Друкер [18] під «нововведенням» ро­зу­міє «нову технічну можливість», а інновацією він вважає результат впливу нововведення на життя людей. На думку X. Ріггса [19, с. 7], нововведення є кон­цеп­туалізацією нових ідей, а інновація – це комерційне освоєння нової ідеї. Л. Тілтон [18] нововведення розглядає як суто теоретичний процес, пов’язаний із розробленням оригінальних, не відомих раніше авторові чи певній організації рі­шень. Іншу позицію відстоює Г. Залтман [22], який під нововведенням розуміє нову ідею, діяльність, сприйняті як новаторські тим органом, який здійснює їхнє впровадження.

На наш погляд, термін «інновації» та «нововведення» є ідентичними за лек­си­ко-семантичним значенням і відрізняються лише за етимологічною ознакою. Термін «інновація», очевидно, є словом іншомовного походження, утвореним від кореневої основи «novate» (здійснювати новацію), віддієслівного суфіксу «-tion» (результат здійснення новації) і префіксу «in-», яке в англійській мові позначає дію. Тобто, «innovation» означає «введення новації». Український аналог «ново­вве­дення» утворений від власне українських дієслова «вводити» та іменника «но­ве» і має буквальне значення «вводити нове», «введена новина». Тому є всі підстави вважати терміни «інновації» та «нововведення» рівнозначними за своїм змістом і сутністю і використовувати їх як синоніми. Водночас слід розрізняти поняття «новація» та «інновація», оскільки лише останній є предметом еконо­міч­ного аналізу як такий, що впроваджений у практичну діяльність суб’єктів господарювання.

Необхідність розмежування понять «новація» та «інновація» обґрунтовується у працях P. A. Фатхутдінова [12] і О. В. Тарасової [11]. P. A. Фатхутдінов визна­чає новацію як оформлений результат фундаментальних, прикладних дослі­джень, розробок або експериментальних робіт у будь-якій сфері діяльності, який супроводжується підвищенням її ефективності, а «інновацією» називає процес впровадження досягнень науково-технічного прогресу у практичну діяльність суб’єктів господарювання. За О. В. Тарасовою [11, c. 37], новація – це новий по­ря­док, новий процес, новий метод, нова продукція або технологія. Для того, щоб перетворити новацію в форму інновації, треба впровадити її у виробництво або сферу споживання.

В економічній літературі виокремлюються два основні підходи щодо трак­ту­вання інновацій: вузький і широкий. За першого підходу поняття «інновація» ототожнюється з технічним нововведенням, тоді як у широкому розумінні тер­мін «інновація» охоплює вдосконалення усіх процесів економічної системи. Всі визначення певним чином співвідносяться в межах двох основних підходів: процесного і предметного, хоча вважаємо, що в останньому випадку доцільніше використовувати термін «результатний», оскільки інновація як результат не зав­жди має матеріальну природу, вона може втілюватися в управлінських рішеннях адміністративного, комерційного, організаційного характеру. Сукупність під­хо­дів до визначення сутності інновацій має такий вигляд (рис. 2):


Рис. 2. Підходи до визначення сутності інновацій [розроблно автором]


Аналіз концептуальних підходів вітчизняних і зарубіжних науковців до ви­зна­чення інновацій свідчить про те, що економічній думці властива різно­маніт­ність поглядів на сутність поняття «інновація», що обумовлено поліваріантністю трактування даного терміна і багатоаспектністю його застосування. Західні вчені (X. Ріггс, Ф. Ніксон, М. Хіппель, Б. Твісс) дотримуються процесного підходу до визначення інновацій, сформованого під впливом віддієслівного походження терміна «innovation». На нашу думку, більш точним є результа­тив­ний підхід до визначення сутності інновацій, згідно з яким останні розгля­дають­ся як втілені у господарську практику нові ідеї і розробки. Погоджуючись з автором [14] у то­му, що інновація – це результат інноваційної діяльності, виражений у вигляді наукових, технічних, організаційних чи соціально-економічних нови­нок, який може бути отриманий на будь-якому етапі інноваційного процесу, зауважимо, що інновації – це перш за все результат впровадження новацій з метою отри­мання економічного, соціального та інших видів ефектів.

В результаті дослідження сформулюємо власне визначення інновацій, відпо­відно до якого інновації – це результат інноваційної діяльності, виражений у вигляді наукових, технічних, організаційних, управлінських, маркетингових но­ви­нок, впроваджених у практичну діяльність суб’єкта господарювання з ме­тою отримання економічного, соціального та інших видів ефектів.

У даному контексті доцільно встановити співвідношення і взаємозв’язок понять «інновації», «інноваційний процес», «інноваційна діяльність». Слід зау­важити, що визначення сутності і змісту інноваційного процесу та інноваційної діяльності у наукових працях характеризується значною варіативністю.

Інноваційний процес дослідники розглядають з різних позицій, а саме:

як лінійне здійснення науково-дослідної, науково-технічної, виробничої діяльності та маркетингу;

як паралельно-послідовне здійснення НДДКР і комерціалізації новинок;

як тимчасові етапи життєвого циклу інновації;

як процес фінансування інновацій [2, c. 15].

Прихильники процесного підходу до визначення інновацій ототожнюють інновації та інноваційний процес, тоді як ми дотримуємося підходу, відповідно до якого інновації є об’єктом здійснення і результатом інноваційної діяльності. Доречною також вважаємо характеристику інновацій як перетворення потен­цій­ного науково-технічного прогресу в реальний, який втілюється в нових продук­тах і технологіях.

В економічній літературі зустрічаються такі визначення терміна «іннова­цій­ний процес»:

період від зародження ідеї до її комерційної реалізації [9, c. 128];

процес, який охоплює весь цикл перетворення наукового знання, наукових ідей, відкриттів і винаходів на інновацію;

сукупність науково-технологічних, технологічних та організаційних змін, що відбуваються в процесі реалізації інновацій [3, c. 173];

процес створення і впровадження нової техніки, технології, розробка нових матеріалів, розвиток нових галузей, виробництв тощо [5, c. 126];

комплексне соціальне, психологічне, економічне і культурне явище, яке реалізується на мікро-, мезо- і макрорівнях соціуму [4, c. 173];

сукупність етапів, стадій, дій, пов’язаних з ініціюванням, розробкою та ви­го­тов­­ленням продукції, технологій, що матимуть нові властивості, які більш ефек­тивно задовольнятимуть існуючі потреби і такі, що з’являються або можуть з’яви­тися, тоді як інноваційна діяльність розуміється як комплекс практичних дій, спрямованих на використання науково-технічних результатів для отримання нових або поліпшення існуючих виробів, технологій, методів управління та ін. [11, c. 39].

З точки зору управлінської системи суб’єкта господарювання інноваційний процес розглядається як комплекс дій, тому часто поняття «інноваційний про­цес» ототожнюють з поняттям «інноваційна діяльність». Водночас, на думку науковців [4; 7; 13; 15; 20], інноваційна діяльність, на відміну від інноваційного процесу, передбачає не створення інновацій, а лише їх впровадження у гос­по­дар­ську практику. Так, відповідно до О. В. Фурсіної [13], інноваційною є діяль­ність, що пов’язана із трансформацією результатів наукових досліджень та конструкторських розроблень у новий продукт, удосконалений технологічний процес чи новий підхід до соціальних послуг і спрямована на використання і комерціалізацію цих результатів, випуск на ринок нових конкуренто­спро­мож­них товарів та послуг; вона є невід’ємною складовою виробничо-господарської діяльності підприємства, зорієнтованої на оновлення і вдосконалення його ви­робничих сил та організаційно-економічних відносин.

Встановлене у Законі України «Про інноваційну діяльність» [1] визначення інноваційної діяльності має дещо звужену спрямованість і обмежує останню сферою використання та комерціалізації результатів наукових досліджень та на­працювань, що зумовлює випуск на ринок нових видів конкурентоспроможних товарів і послуг. При цьому не враховується можливість впровадження новацій з метою отримання соціального ефекту, удосконалення внутрішніх комуніка­цій­них, інформаційних, виробничих процесів у межах економічної системи суб’єк­та госпо­дарювання. Окрім того, таке визначення не охоплює маркетингові й органі­за­ційні інновації, що мають опосередкований, але значний вплив на можливість випуску на ринок нових видів конкурентоспроможної продукції.

В результаті вивчення економічної літератури з даного питання доходимо висновку, що різноманітність трактувань змісту і співвідношень аналізованих понять зумовлена складністю комплексного феномену інновацій та інноваційної діяльності. Спираючись на зазначене вище, визначатимемо інновації як резуль­тат інноваційної діяльності, спрямованої на впровадження у практичну діяль­ність суб’єкта господарювання і комерціалізацію новацій, отриманих у результаті інноваційного процесу. Водночас вважаємо, що інноваційна діяльність не зво­диться лише до впровадження і комерціалізації нововведень, але включає роз­роб­ку відповідних структур, організаційних форм господарювання, а також управ­­ління. Тобто інноваційна діяльність, спрямована на впровадження у практику технічних і технологічних інновацій, може продукувати створення організа­цій­них, економічних, комерційних новацій і таким чином може бути джерелом ін­нова­цій. Особливий характер взаємопов’язаності і взаємозалежності аналізо­ва­них понять зумовлює існування складностей у розмежуванні їх змісту. З’ясовані у процесі дослідження логічні зв’язки між поняттями «інноваційний процес», «інновації», «інноваційна діяльність» представлені на рис. 3.


Рис. 3. Структурно-логічна схема взаємозв’язку понять «інновації», «інноваційний процес», «інноваційна діяльність»


Відповідно до рис. 3 відправною точкою інноваційного розвитку суб’єкта господарювання є інноваційний процес, характер, масштаби і напрям якого визна­чаються поточними і стратегічними потребами економіки, наявним інте­лек­туальним потенціалом і обсягами фінансування науково-дослідних, дослідно-кон­структорських, інженерних робіт. Результатом інноваційного процесу висту­пають новації, що за сферами діяльності і видами внутрішніх процесів суб’єкта господарювання поділяються на організаційні, управлінські, економічні, марке­тин­­гові, технічні, продуктові. Залежно від обраної стратегії розвитку, компе­тент­ності керівників, фінансового стану суб’єкта господарювання й очікуваного ефекту від впровадження певного виду новацій їх починають впроваджувати у практику, здійснюючи тим самим інноваційну діяльність, в результаті якої фор­муються інновації (нововведення), що втілені у нових або вдосконалених продукції, послузі, процесі, методі.

Таким чином, на основі аналізу сучасних підходів до визначення базових по­нять стратегічного планування інноваційної діяльності було встановлено, що стратегічне планування як специфічний вид планування розглядається як процес підготовки до реалізації певних рішень, як процес визначення шляхів досяг­нен­ня цілей, як процес узгодження можливостей підприємств і зовнішніх умов. В результаті проведеного дослідження було встановлено, що стратегічне плану­вання є специфічним видом планування у сфері стратегічного управління, що передбачає визначення стратегічних напрямів розвитку і шляхів досягнення постав­лених стратегічних цілей з урахуванням внутрішнього потенціалу і май­бутніх змін зовнішніх умов функціонування суб’єкта господарювання. З’ясо­вано, що стратегічному плануванню притаманні як функції планування в цілому (наукове обґрунтування майбутніх економічних цілей розвитку суб’єкта госпо­да­рювання, вибір найкращих способів досягнення цілей, розподільно-регуля­тивна, координаційна, інтегративна функція), так і спеціальні функції, пов’язані зі специфікою здійснення даного виду планування, а саме: методологічна функ­ція, функція адаптації до зовнішнього середовища, функція організаційних змін, інноваційна функція. Існуючі методи стратегічного планування було згруповано за двома блоками: концептуальний, в якому відображені підходи до страте­гіч­ного планування, і технічний, в якому визначені засоби стратегічного плану­вання.

Аналіз сутності, змісту, предмета інноваційної діяльності дозволив виявити варіативність поглядів учених на основні поняття і категорії у даній сфері. У про­цесі вивчення наукової літератури усю сукупність підходів до визначення ін­новацій було об’єднано у блоки: «інновації як процес» та «інновації як резуль­тат». Підхід до розуміння інновацій як процесу характерний для західних (Й. Шумпетер, Х. Ріггс, Б. Санто та ін.) і деяких вітчизняних учених (Ю. В. Яко­вець, П. Н. Завлін, В. В. Глухов та ін.). У межах даного блоку виділяються розу­міння інновацій як процесу змін (Й. Шумпетер, Ю. В. Яковець), впровадження (К. Р. Макконнел, Б. Санто, П. Н. Завлін), трансформації (Б. Твісс, І. А. Юрасов). Ре­зуль­татну природу інновацій підкреслено у працях С. Мендела, Е. А. Уткіна, Д. І. Кокуріна, В. В. Стадника, П. Друкера, Р. А. Фатхутдінова, П. С. Харіва, Л. Л. Антонюк. При цьому ряд науковців (С. Мендел, Е. А. Уткін, Д. І. Кокурін) розглядають інновації як конкретний результат, виражений у певному продукті, у той час як інші (П. Друкер, Р. А. Фатхутдінов, П. С. Харів, Л. Л. Антонюк) під результатом розуміють деякий абстрактний ефект, що впливає на систему функціонування економічного суб’єкта в цілому. В результаті аналізу наукових підходів до визначення інновацій доходимо висновку, що найбільш точним є результативний підхід до визначення інновацій. На основі даного підходу сфор­мовано власне визначення інновацій як результату інноваційної діяльності, вираженого у вигляді наукових, технічних, організаційних, управлінських, мар­ке­тингових новинок, впроваджених у практичну діяльність суб’єкта госпо­да­рювання з метою отримання економічного, соціального та інших видів ефектів.

Встановлено, що в межах результатного підходу до визначення інновацій по­няття «інновації», «інноваційний процес», «інноваційна діяльність» мають різне змістове навантаження, тоді як в межах процесного підходу вищезазначені по­нят­тя ототожнюються. В результаті аналізу літературних джерел було запро­по­но­вано схему співвідношення понять «інноваційний процес», «інновації», «ін­но­ва­­ційна діяльність». Зокрема, встановлено, що початковим етапом інноваційного оновлення є інноваційний процес, характер і масштаби якого визначаються на основі поточних і стратегічних потреб економіки, наявного інтелектуального потенціалу і обсягів фінансування науково-дослідних, дослідно-конструк­тор­сь­ких, інженерних робіт. Продуктом інноваційного процесу виступають новації управлінського, організаційного, економічного, маркетингового, продуктового, технічного характеру. Впровадження останніх у практику відбувається в рамках інноваційної діяльності, в результаті чого формуються інновації, що втілені в нових або вдосконалених продукції, послугах, процесах, методах. Важливо за­зна­чити, що у процесі впровадження у практику певних новацій можуть ство­рю­ва­тися «побічні» інновації, які відіграють допоміжну роль у процесі впрова­дження і комерціалізації основних новацій, забезпечуючи тим самим відповід­ність організаційної, управлінської структур та інформаційної системи новим потребам суб’єкта господарювання. Таким чином, створюється міцний взаємо­зв’язок і взаємовплив різних видів інновацій у практичній діяльності суб’єктів господарювання, що забезпечує збалансований розвиток усіх параметрів еконо­мічної системи і є запорукою зростання і добробуту в майбутньому.

Варто зазначити, що ефективне здійснення інноваційної діяльності немож­ливе без узгодження інноваційної стратегії із загальною стратегією розвитку, адек­ватного реагування на зміни зовнішнього середовища, економічного роз­вит­ку та інвестиційного клімату країни, а також кон’юнктури ринку, врахування існуючого економічного потенціалу. Окрім того, інноваційна діяльність характе­ри­зується високим рівнем невизначеності і ризику, складністю прогнозування ре­зуль­татів і тому потребує розробки ефективної системи управління» [10, c. 76]. Вра­ху­ван­ня зазначених особливостей інноваційної діяльності можливе лише в ре­зультаті здійснення стратегічного і тактичного планування останньої відповідно до потреб ринку і можливостей суб’єкта господарювання.

Бібліографічні посилання

  1. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р. №40 // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 36.

  2. Антонюк Л. Л. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації : монограф. / Л. Л. Антонюк, А. М. Поручник, В. С. Савчук. – К. : КНЕУ, 2003. – 394 с.

  3. Баранов О. Г. Інноваційний процес як об’єкт державного регулювання / О. Г. Ба­ра­нов // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 6 (36). – С. 172–178.

  4. Гохберг Л. М. Статистика науки : монограф. / Л. М. Гохберг. – М. : ТЕИС, 2003. – 478 с.

  5. Дідківська Л. І. Державне регулювання економіки: навч. посіб. / Л. І. Дідківська, Л. С. Го­ловко. – К. : Знання-Прес, 2000. – 209 с.

  6. Економіка підприємства : підруч. / за заг. ред. С. Ф. Покропивного. – К. : КНЕУ, 2001. – 528 с.

  7. Константинов П. В. Теоретичні основи формування інноваційного потенціалу / П. В. Константинов // Экономика Крыма. – 2011. – № 1 (34) – С. 6366.

  8. Лапин Н. И. Актуальные проблемы исследования нововведений / Н. И. Лапин // Сборник научных трудов. – М. : Изд-во ВНИИСИ, 1980. – 174 с.

  9. Майорова Т. В. Інвестиційна діяльність : навч. посіб. / Т. В. Майорова. – К. : Центр навч. літ., 2004. – 376 с.

  10. Пискун Е. И. Теоретико-методологические подходы к формированию механизма управления инновационной деятельностью / Е. И. Пискун // Бізнесінформ. – 2012. – № 4. – С. 7578.

  11. Тарасова О. В. Теоретико-методологічні основи інноваційної діяльності під­приємств/ О. В. Тарасова // Економіка харчової промисловості. – 2012. – № 1 (13). – С. 3741

  12. Фатхутдинов Р. А. Инновационный менеджмент : учебник / Р. А. Фатхутдинов. – 6-е изд. – СПб. : Питер, 2010. – 448 с.

  13. Фурсіна О. В. Класифікація інновацій та зміст інноваційної діяльності / О. В. Фур­сіна // Наук. вісн. НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20. – С. 249255.

  14. Харів П. С. Активізація інноваційної діяльності промислових підприємств регіону : монограф. / П. С. Харів, О. М. Собко. –Тернопіль : Екон. думка, 2003. – 184 с.

  15. Хирный О. В. Эффективность инновационно-инвестиционной деятельности / О. В. Хир­ный // Бізнесінформ. – 2011. – № 9. – С. 5456.

  16. Швець Л. М. Процес стратегічного планування на підприємстві / Л. М. Швець // Економічний вісник Донбасу. – 2009. – № 1 (15). – С. 148152.

  17. Шершньова З. Є. Стратегічне управління : навч. посіб. / З. Є. Шершньова, С. В. Обор­ська. – К. : КНЕУ, 1999. 384 с.

  18. Drucker P. Management Challenges in the XXI century [Електронний ресурс] / P. Drucker . – Режим доступу : http://www.mgt-edu.ru/11.php.

  19. Riggs H. E. Managing high-technology companies Belmont / H. E. Riggs. – 1983. – 453 p.

  20. Stepanenko N. V. The innovation economy as one of the factors of the country’s crisis state overcoming / N. V. Stepanenko // Бізнесінформ. – 2011. – 2 (1). – С. 68–71.

  21. Tilton G. J. Innovation and growth in the global economy / G. J. Tilton. – MIT Press, Cambridge, MA, 1991. – 182 p.

  22. Zaltman G. Innovations & Organizations / G. Zaltman, R. Duncan, J. Holbek. – NY : John Wiley & Sons, 1973. – 234 p.


Надійшла до редколегії 14.03.2013 р.

1© Іванова А. І., 2013