Головна  |  Вимоги до оформлення статей  |  Контакти |  Зміст журналу
ua  rus  en
Міністерство освіти і науки України
ДНУ Вісник Дніпропетровського університету
Серія "Економіка"

Наукове видання
  • УДК 336:519
  • ISSN 9125 0912
  • Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 7898 від 17.09.2003 р.
  • Збірник включено до Переліку наукових фахових видань України (пункт 118), у яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук з економічних наук (Постанова президії ВАК України № 1-05/3 від 08.07.2009)
 

УДК 658

В. А. Федорова

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні

Розглянуто особливості державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні.

Ключові слова : інвестиції, інвестиційна діяльність, державне регулювання, міжнародні організації, двосторонні угоди, багатосторонні угоди, Україна.

Рассмотрены особенности государственного регулирования инвестиционной деятельности в Украине.

Ключевые слова : инвестиции, инвестиционная деятельность, государственное регулирование, международные организации, двусторонние соглашения, многосторонние соглашения, Украина.

The features of state regulation of investment activity in Ukraine.

Keywords: investing, investment activity , government regulation, international organizations, bilateral agreements, multilateral agreements, Ukraine.

Сучасний стан розвитку світового господарства характеризується значним поглибленням і зміцненням міжнародних зв’язків. На сучасному етапі світогосподарського розвитку економічні відносини країн стають все більш широкими ірізноманітними. Для країн світу створюються сприятливі передумови підвищення ефективності функціонування національних економік за рахунок оптимального використання переваг міжнародного розподілу праці.

Країни, які отримують прямі іноземні інвестиції, можуть мати вагомі економічні результати від їх вкладення за умови наявності відповідного механізму використання. Саме прямі іноземні інвестиції (ПІІ) сприяли становленню і прискоренню розвитку економік більшості країн, а їх частка у валових інвестиціях протягом останніх 20 років постійно зростала (з 2% у 1980 р. до близько 8% наприкінці 1990-х, у тому числі в країнах, що розвиваються, та з перехідною економікою – 10%). У разі ефективного використання ПІІ стають не тільки надійним каналом передачі передового технологічного і управлінського досвіду, але й позитивно впливають на темпи ринкового трансформування й загальну макроекономічну динаміку.

Для уникнення негативних наслідків участі в процесах міжнародного співробітництва на всіх рівнях, необхідно мати чітке уявлення щодо особливостей зовнішньоекономічної діяльності країн з урахуванням їх законодавства, методів державного регулювання інвестиційного процесу.

Серед західних дослідників проблеми прямого зарубіжного інвестування найбільш ґрунтовно виклали у своїх працях Дж. Даннінг, П. Кругман, Р. Мандела, К. Маєр, М. Портер та інші. В Україні зробили наріжним каменем своїх праць О. Білорус, О. Гаврилюк, Б.Губський, А. Івасенко, Д. Лук'яненко, О. Мозговий, О. Плотніков, А. Пересада, А. Поручник, І. Сазонець та інші. Українськими вченими обґрунтовані сутність іноземного інвестування, його мікро- і макромотивація, розкриті чинники, що сприяють або перешкоджають залученню ПІІ в українську економіку.

Виходячи з актуальності, метою роботи є дослідження особливості державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні, здійснивши аналіз міжнародних та національних нормативно-правових актів.

Інвестиційна діяльність є ключовою для розуміння ходу відтворення, та переважно завдяки їй визначається циклічність економіки. Саме іноземні інвестиції єпровідником сучасних технологій виробництва та управління, своєрідною «перепусткою» на світові ринки товарів та капіталів, дають змогу при цьому компенсувати дефіцит національних грошових коштів. Розвиток сучасної світогосподарської системи характеризується широким залученням країн до міжнародних інвестиційних процесів.

За останнє півстоліття типи ПІІ, а також регіони-реципієнти, галузі промисловості, які беруть участь в ПІІ, зазнали значних змін. Безсумнівно, ПІІ будуть продовжувати бурхливо рости; існує ймовірність, що це буде відбуватися швидше, ніж у минулому, оскільки природа світової економіки останнім часом динамічно змінюється. Погляд на минулі і сучасні тенденції в розвитку ПІІ допомагає зрозуміти принципи інвестиційного позиціонування регіону у світлі майбутніх тенденцій. З’являються такі важливі зміни у поведінці інвесторів і в інвестиційних процесах у цілому:

– змінилися основні види ПІІ. У той час як більшість інвестицій до Другої світової війни здійснювалися в природні ресурси та інфраструктуру, домінуючим видом ПІІ в післявоєнний період стали інвестиції в промисловість. Сьогодні найбільш важливими є інвестиції в сектор послуг. Створення підприємства в іншій державі стало домінуючим способом обслуговування зарубіжних ринків. Типи ПІІ стали більш різноманітними з розвитком затрато-і стратегічно-орієнтованих інвестицій;

– змінилась юридична структура оформлення прав транскордонної власності. Протягом тривалого часу спільні підприємства (СП) були найбільш поширеною формою співпраці в країнах, що розвиваються. Фактично, в багатьох країнах створення СП було єдиним засобом захисту інтересів закордонних інвесторів. Дана модель змінилася після того, як багато країн лібералізували своє інвестиційне законодавство, внаслідок чого загострилася конкуренція у сфері залучення інвестицій, і в даний час допускають існування підприємств із 100% іноземною участю в більшості галузей промисловості. Крім того, починають більш широко використовуватися інші форми співробітництва: стратегічні альянси та інші неакціонерні об'єднання.

Система державних гарантій прав та інтересів іноземних інвесторів ґрунтується на трьох рівнях [1]:

а) на рівні законодавства країн-одержувачів, де гарантується недоторканість власності. Обумовлюється тим, що конфіскація майна або інших активів проводиться на підставі рішення суду і тільки за обставин, безпесередньо визначених законом;

б) на багатосторонньому рівні. Наприклад, до Конвенції із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн, що була підготовлена Всесвітнім банком у 1966 р., уже приєдналися близько ста країн. У разі виникнення суперечок між державою, що приймає, та іноземним інвестором останній може звертатися по захист не до держави, з якої походять інвестиції, а до Міжнародного центру з регулювання інвестиційних суперечок при Всесвітньому банку у Вашингтоні [2];

в) на двосторонньому рівні, переважно за допомогою укладення між країнами угод про заохочення та захист інвестицій.

До процесів регулювання прямих іноземних інвестицій на міжнародному рівні залучаються багатонаціональні інституції. Після створення в 1995 р. Світової організації торгівлі (СОТ) ситуація у сфері регулювання зазнала змін. Роль СОТ передбачає сприяння міжнародній торгівлі послугами. Оскільки чимало послуг повинні надаватися там, де їх використовують, експорт послуг неможливий (неможливо, наприклад, експортувати гамбургери «Мс Donalds» чи банківські послуги населенню). Враховуючи це, СОТ доводиться мати справу з режимом регулювання ПІІ. Зусилля СОТ, в основному, зосереджені на лібералізації законодавства, що регулює ПІІ, зокрема, у сфері послуг. Під егідою СОТ у 1997 р. було підписано дві масштабні багатонаціональні угоди з лібералізації торгівлі у сфері телекомунікацій та фінансових послуг. Обидві ці угоди містять деталізовані розділи, де від всіх учасників угоди вимагається лібералізація законодавства, яке регулює припливні ПІІ, і особливо відкриття ринків для іноземних компаній, що надають телекомунікаційні та фінансові послуги [3].

Організація економічної співпраці та розвитку (Оrganization for Economiс Со ореration and Development – ОЕСD) в 1995 р. розпочала подібні переговори серед своїх членів. Метою переговорів була підготовка проекту Багатосторонньої угоди з питань інвестицій (Мultilaterаl Аgreement оn Іnvestment – МАІ), яка поставила б поза законом дискримінацію іноземних інвесторів. Ця угода сприяла б лібералізації законодавства, що регулює ПІІ у країнах – її учасницях. На жаль, переговори щодо цієї угоди на початку 1998 р. було перервано з ініціативи США, які відмовилися її підписати. Проти МАІ виступали також природозахисні та профспілкові групи, які критикували цю угоду через те, що в ній не містилося жодних положень про охорону довкілля та праці [4].

Проте завдання Багатосторонньої угоди з інвестицій полягає у створенні багатостороннього режиму, який закріпить принцип недискримінації та обмежить виключення із національного законодавства. Таким чином, намагання урядів нав’язати обмеження в інтересах національної промисловості розглядатимуться згідно з правилами Угоди. Виключення з такої протекціоністської політики можуть бути зроблені для малих та середніх компаній, які обслуговують як постачальників, так і отримувачів нових технологій, також в інтересах національних економік, щоб потенційні одержувачі зростаючих потоків інвестицій робили це за найменшими цінами, за високої якості продукції та послуг [3].

Діяльність іноземного інвестора, як правило, регулюється національним законодавством країни, що приймає. До міжнародних актів (багатонаціональних та регіональних), що регулюють іноземне інвестування, належать:

– звіт принципів і правил з обмеження ділової практики ЮНКТАД;

– міжнародний кодекс поведінки при передачі технологій ЮНКТАД;

– кодекс поведінки ТНК ООН;

– андський пакт;

– принципи дій ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку ЄС);

– Декларація про міжнародні капіталовкладення та багатонаціональні підприємства ОЕСР;

– Конвенція із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн [5].

Розв’язання суперечок здійснюється наднаціональною структурою – Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок, створеним у 1965р.

Одним із заходів регулювання на міжнародному рівні виступають міжнародні інвестиційні угоди (МІУ). В них узгоджуються та закріплюються заходи по регулюванню іноземних інвестицій між відповідними країнами.

Нині світова практика розробила універсальний набір заходів, які використовуються для залучення іноземного капіталу. Серед них найбільше значення мають наступні: податкові стимули; фінансові стимули; нефінансові стимули.

У різних комбінаціях ці заходи залучення іноземних інвестицій використовуються в усіх країнах [6].

Прояв державного регулювання інвестиційної діяльності здійснюється через сукупність державних підходів і рішень, закріплених законодавством, організаційно-правових форм, у рамках яких інвестор здійснює свою діяльність. Таке регулювання може виражатись у безпосередньому (прямому) управлінні державними інвестиціями: системі податків з диференціюванням податкових ставок і податкових пільг, фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, бюджетних позичок, пільгових кредитів, у фінансовій і кредитній політиці, ціноутворенні, випуску в обіг цінних паперів, амортизаційній політиці [7].

Стратегічна інвестиційна політика розглядається як найважливіша складова загальної економічної політики, яку проводить держава. Державна політика включає регулювання умов інвестиційної діяльності, яке здійснюють органи виконавчої влади країни в цілому і окремі суб’єкти відповідно до чинного законодавства. Державне регулювання іноземного інвестування має ґрунтуватися на принципах взаємної відповідальності іноземного інвестора і держави: дотримання основних прав і свобод іноземних інвесторів; юридичної відповідальності іноземних інвесторів за порушення закону або міжнародних договорів; заохочення іноземних інвесторів, які спрямовують інвестиційні ресурси у програми (проекти), визначені державою як пріоритетні; удосконалення законодавства щодо іноземних інвестицій [5].

Міжнародними дво- та багатосторонніми угодами, як правило, регулюються такі питання інвестування, як визначення інвестицій та інвесторів, умови ввезення прямих іноземних інвестицій, заохочення інвестицій, загальні норми режиму, переказ платежів, вимоги щодо результатів господарської діяльності, позбавлення інвестора прав власності, вирішення суперечок, норми поведінки корпорацій.

Окремі країни, які не підписали дво- або багатосторонніх угод, можуть ухвалювати спеціальні нормативно-правові акти, спрямовані на захист іноземних інвестицій. У такому разі держава бере на себе зобов’язання щодо охорони прав та інтересів іноземних інвесторів у односторонньому порядку. Передбачається, що дія такого нормативно-правового акта поширюється на всіх іноземних інвесторів [8].

Двосторонні інвестиційні угоди (ДІУ) дотепер мали найбільше практичне значення в регулюванні міжнародних потоків ПІІ. Вже більше сорока років країни укладають ДІУ з метою захисту і заохочення іноземних інвестицій. Історично розвинуті країни покладалися на ДІУ як на механізм забезпечення захисту для їхніх інвестицій у країнах, що розвиваються, у той час як останні стали укладати ДІУ з метою залучення ПІІ. У сучасних умовах в деяких випадках підписання ДІУ країною-імпортером капіталу є умовою для зниження політичного ризику, у чому хоче бути упевнена країна, яка експортує капітал [5].

Обмеження гнучкості управління викликають в інвесторів побоювання, що стосуються умов доступу і функціонування інвестицій, стабільності зобов'язань урядів приймаючих країн. Іноземні інвестори не можуть покладатися тільки на національне законодавство приймаючих країн у питаннях захисту своїх інвестицій, ічерез це країни звертаються до міжнародних інструментів регулювання ПІІ.

У післявоєнний період країни, що розвиваються, започаткували кілька ініціатив на різнобічному рівні з метою ствердження їхнього економічного суверенітету. Результат цього відображений у серії Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, що підтверджували постійний і невід’ємний суверенітет над національним багатством і ресурсами (Резолюції 1803 (XVІІ), 3201 (S-VІ), 3202 (S-VІ), 3281 (XXІ)). Позиція більшості країн, що розвиваються, щодо іноземних інвестицій у цей період відображена в ст. 2 Хартії економічних прав і обов'язків держав ООН [8]. Кожна держава має право:

– регулювати і застосовувати владні дії щодо іноземних інвестицій у межах своєї національної юрисдикції і відповідно зі своїми національними цілями і пріоритетами. Жодна держава не може примусово залучатися до надання більш сприятливого режиму щодо іноземних інвестицій;

– регулювати і контролювати діяльність ТНК у рамках своєї національної юрисдикції і вживати заходи з метою забезпечення відповідності цієї діяльності цілям економічної і соціальної політики. ТНК не повинні втручатися у внутрішні справи держави.

Однак Хартію економічних прав і зобов’язань не сприйняли більшість розвинутих країн. Спроби створення міжнародних правил, що регулюють іноземні інвестиції, починалися і на початку 40-х років у рамках створення Гаванської Хартії. Позиції учасників щодо питань регулювання ПІІ були далекі від досягнення консенсусу. І хоча деяка кількість угод зараз адресована певним питанням регулювання ПІІ, повної різносторонньої угоди по іноземних інвестиціях не існує. Таким чином, для багатьох країн ДІУ стали «другим-кращим» рішенням під час відсутності універсальної міжнародної інвестиційної угоди.

Двосторонні угоди про захист і заохочення інвестицій – це не перші двосторонні угоди, що забезпечують захист іноземних інвестицій. Починаючи з кінця ХІХ ст., питання, що стосуються допуску і режиму функціонування на території країни іноземних осіб, історично регламентувалися договорами про дружбу, торгівлю і мореплавання («Frіendshіp, Commerce and Navіgatіon treatіes of Establіshment» або «Treatіes of Amіty and Commerce»). У цих договорах частина широкого переліку положень про двостороннє економічне, культурне і політичне співробітництво була присвячена саме інвестиційному співробітництву [8].

ДІУ принципово відрізняються від своїх «попередників» більш детальним і винятковим фокусом на іноземних інвестиціях. Незважаючи на те, що ДІУ укладаються з кінця 1950-х років, їхнє широке використання країнами стало зовсім нещодавнім феноменом.

Кількість таких угод зросла з 400 на початку 90-х рр. до майже 2000 наприкінці 90-х рр. Більшість договорів укладались між розвинутими країнами з одного боку, ікраїнами, що розвиваються, або країнами з перехідною економікою, з іншого.

Однак останнім часом різко зросла частка ДІУ, укладених між самими країнами, що розвиваються, і між країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою.

Кількість ДІУ, діючих усередині регіонів, що розвиваються, значно взросла: перше місце посідає Азіатсько-тихоокеанський регіон (75 угод), друге – Латинська Америка і Карибський регіон (37), третє – Африка (17). Широке використання ДІУ країнами всіх регіонів в останні роки відбувається за рахунок різних факторів. Так, рух у напрямку ринкових відносин колишніх соціалістичних країн Центральної і Східної Європи призвів до усвідомлення ролі приватного сектора у якості стимулу економічного росту і розвитку. У зв’язку зі скороченням іноземної допомоги виникло запитання про створення сприятливих умов для залучення приватних інвестицій у країни, що розвиваються, що також привело до усвідомлення ролі ПІІ як джерела економічного зростання, нових технологій [4].

У розвинених країнах діє принцип, за яким для іноземних інвесторів ство­рюється національний режим господарської діяльності. Декларацією про міжнародні капіталовкладення та багатонаціональні підприємства, що ухвалена у 1976р., Організація економічного співробітництва та розвитку рекомендує країнам-членам ОЕСР надавати підприємствам з іноземними інвестиціями режим відповідно до законодавства країни-одержувача, а також ураховувати норми міжнародного права і міжнародних договорів. Цей режим повинен бути не менш сприятливим, ніж той, який створює держава для національних економічних суб’єктів [5].

В Україні єдину державну стратегію у сфері інвестиційної діяльності визначає Верховна Рада України, яка створює законодавчу базу для сфери інвестиційної діяльності; затверджує пріоритетні напрями інвестиційної діяльності як окрему загальнодержавну програму у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів Ук­раїни, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля; в межах Державного бюджету України визначає обсяг асигнування для фінансової підтримки інвестиційної діяльності [7].

Законодавча база є найважливішим напрямком державного регулювання іноземних інвестицій. Переважна більшість заходів державного регулювання впроваджується за допомогою правових форм. Тому вдосконалення системи та принципів правового регулювання іноземного інвестування є вирішальним чинником пожвавлення надходжень капіталу нерезидентів [5].

Слід зазначити, що «державне регулювання інвестицій» та «державна інвестиційна політика» – не тотожні терміни. Інвестиційна політика – більш широке поняття і може застосовуватись як невтручання, тоді як поняття «державне регулювання інвестиційної діяльності» має активну природу. До того ж, державне регулювання інвестиційної діяльності містить інструменти, що безпосередньо не стосуються інвестиційної політики. Держава здійснює регуляторну функцію інвестиційної активності за допомогою законодавства, через державне планування, програмування, через державні інвестиції, субсидії, пільги, кредитування, реалізацію соціальних і економічних програм. Державному регулюванню притаманний постійний пошук оптимального співвідношення ринкової та державної складових [7; 9].

Правовий режим інвестування в Україні визначається національним законодавством, яке, в свою чергу, складається з великої кількості нормативних актів (табл. 1).

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також видів іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України та її міжнародними договорами. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивезення вкладених цінностей і результатів інвестицій [7].

З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій.

Державні гарантії не можуть бути скасовані або звужені щодо інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій. Спори, пов’язані з інвестиційною діяльністю, розглядаються, відповідно, судом, арбітражним судом або третейським судом. Усі витрати та збитки іноземних інвесторів, спричинені цими діями, мають бути відшкодовані на основі поточних ринкових цін та/або обґрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, має бути швидкою, адекватною та ефективною [11].

Таблиця 1

Основні нормативні акти з регулювання інвестиційної діяльності в Україні [10]

Назва

Короткий зміст

Конституція України

Положення щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України та гарантування захисту прав усіх суб’єктів, у т. ч. права власності (ч. 4 ст. 13), права приватної власності (ст. 41), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та ін.

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 січня 2006 р.

Стосується порядку випуску та обігу цінних паперів в Україні

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.

Щодо загальних засад здійснення інвестиційної діяльності в Україні незалежно від її суб’єктів

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10грудня 1991 р.

Щодо умов і порядку дії таких договорів в Україні

Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р.

Щодо порядку створення та діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній

Декрет Кабміну України «Про впорядкування діяльності суб’єк­тів підприємницької діяльності, ство­рених за участю державних під­приємств» від 31грудня 1992 р.

Щодо особливості створення та діяльності спільних підприємств, в яких беруть участь державні суб’єкти господарювання

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996р.

Визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 1квітня 1991 р.

Визначає іноземне інвестування як різновид зовнішньоекономічної діяльності та встановлює особливості, принципи та форми здійснення останньої

Отже, одним із найважливіших факторів, що сприяє припливові іноземних інвестицій у країну, є наявність ефективного, стабільного законодавства про іноземні інвестиції та зовнішньоекономічну діяльність. Заходи державного регулювання за допомогою грошово-кредитної політики (емісія грошей, зміна облікової ставки, зміна обсягів обов’язкових резервів тощо), як правило, застосовуються не спеціально до іноземних інвесторів, а до всіх економічних суб’єктів. На великі іноземні компанії, що займаються виробництвом, ці заходи суттєво не впливають. Але слід зазначити, що іноземні інвестори розглядають практику застосування грошово-кредитних методів як показник державних пріоритетів у сфері економіки, а також для макроекономічного аналізу.

Висновки. Одним із найважливіших факторів, що сприяє припливові іноземних інвестицій у країну, є наявність ефективного, стабільного законодавства про іноземні інвестиції та зовнішньоекономічну діяльність. Зрозуміло, що окрім набутих знань у сфері інвестицій для успішного ведення міжнародного бізнесу, велику вагу має присутність зовнішніх чинників, таких як державне регулювання у інвестиційній сфері, а також вплив та контроль міжнародних інституцій за потоками капіталу.

Бібліографічні посилання

  1. Курило С. В. Інвестиційна політика, її сутність і роль у сучасних умовах [Електронний ресурс] / С. В.Курило. – Режим доступу : http ://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/Dtr_ep/...2/.../Econ_02_2009_Kurilo.pdf.
  2. Киреев А. П. Международная экономика : в 2-х ч. – Ч. I. : Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства / А. П.Киреев. – М. : Международные отношения, 1997. – 416 с.
  3. Качурець Ч. І. Міжнародні інституції для лібералізації прямих іноземних інвестицій [Електронний ресурс] / Ч.І.Качурець, В.С. Корчун // Режим доступу : http ://www.nbuv.gov.ua/Articles/Kultnar/knp59/knp59_119-120.pdf.
  4. Ришкевич Н. Л. Розширення прямих іноземних інвестицій як ознака фінансової глобалізації [Електронний ресурс] / Н. Л. Ришкевич, М. Гризлов. – Режим доступу : http ://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ever/2010_1/23.pdf.
  5. Любімов В. І. Особливості державного регулювання іноземних інвестицій: закордонний досвід / В. І. Любімов // Економічний простір. – 2009. – № 21. – С. 65–71.
  6. Шарова Ф. Л. Экономика иностранных инвестиций / Ф. Л. Шарова. – М. : МИЭП, 2007. – 88 с.
  7. Крючкова І. В. Теоретико-методологічні аспекти державного регулювання інвестиційної політики як важливого фактора економічного зростання / І. В.Крючкова, Р.В.Попельнюхов // Вісник Хмельницького національного університету. – 2010. – № 1, Т.2. – С. 298–301.
  8. Голубов М. І. Багатостороннє та двостороннє інвестиційне співробітництво країн в умовах регіоналізації світової економіки / М. І. Голубов // Донецький національний університет. – 2007. – С. 248–254.
  9. Мегер М. Прямі іноземні інвестиції та їхній вплив на регіональну економіку в Україні / М.Мегер // Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20.5. – С. 227–235.
  10. Старчук Є. Організаційно-правові засади захисту прав та інтересів інвесторів в Ук­раїні / Є. Старчук // Часопис Академії адвокатури України. – 2009. – № 3. – С. 18–24.
  11. Курило С. В. Інвестиційна політика, її сутність і роль у сучасних умовах [Електронний ресурс] / С. В.Курило. – Режим доступу : http ://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/ Dtr_ep/...2/.../Econ_02_2009_Kurilo.pdf.

Надійшла до редколегії 07.09.2012














Головна  |  Вимоги до оформлення статей  |  Контакти |  Зміст журналу

© Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, 2011-2015

Рейтинг@Mail.ru